Політична критика. №2. Слава ворогам!

Коли редакція «Політичної критики» вирішила зробити число на тему правого радикалізму та ідеологій ненависті, докази слушності такого вибору не забарилися. Першу ж редакційну зустріч, присвячену цьому номеру «ПК», було зірвано повідомленням про загрозу ультраправого нападу на кіноклуб Києво- Могилянської академії, де відбувався організований студентською профспілкою перегляд фільму. Замість обговорювати журнальну стратегію, редакція була змушена вдатися до тактичної, фізичної боротьби: створивши кількісну перевагу, своєю присутністю запобігти можливій атаці.
На жаль, такий метод боротьби стає дедалі актуальнішим і в українській публічній сфері. Ми бачимо, що влада успішно перетворює вчорашніх ультраправих головорізів на єдину легітимну опозицію в країні, ведучі загальнонаціональних ток-шоу сприймають расистів і антисемітів як рівноправих партнерів у розмові, а університетські адміністрації співпрацюють із «соціал-націоналістами». У цій ситуації варто насамперед показати суспільству, закляклому в постполітич- ній сплячці, що в країні є критична маса людей, не згодних прийняти як належне стрімке сповзання вправо всього політичного поля.
Річ не лише в тих чи тих політичних уподобаннях. З історії, а також із сучасних ситуацій у багатьох країнах світу відомо, що ультраправий, ксенофобський чи расистський рух – це структурно необхідний елемент «постідеологічної» влади капіталу. Саме такий рух дає владі змогу тримати в покорі соціальне невдоволення – аж доки вчорашні «ручні екстремісти» не вирішать, що доросли до самодостатньої політичної дії.
Слухаючи телевізійні промови про необхідність «соціал-націоналістичної революції», дедалі більше людей переконуються, що політична нейтральність перестала бути етично прийнятною позицією. Або ти проти союзу олігархічної влади з ультраправими популістами, які вдають непримиренну опозицію, або ти підтримуєш цей союз. Якщо правда, що акт визначення ворога є підставою будь- якої політики, то для нашого суспільства настав принциповий політичний момент. Саме тому ми присвячуємо цей номер «Політичної критики» ворогам, яких треба знати в обличчя.
Номер відкривається трьома матеріалами, які з різних позицій описують механізми захоплення публічної сфери ультраправими. Від вуличного насильства та сектантської роздрібненості крайньої правої сцени до формування «респектабельної» політичної сили з парламентськими претензіями – ось траєкторія, успішному завершенню якої ще не пізно запобігти. Украй важливо бачити цей процес у міжнародній перспективі. Тому цей номер містить переклади текстів Гіто Штеєрл, чий есей став ще актуальнішим після нещодавнього теракту в Норвегії; Джорджо Аґамбена, чия класична праця набуває нового звучання у зв’язку з хвилею біженців із Північної Африки, що накриває Європу; Славоя Жижека, чию інтерпретацію арабських бунтів у Парижі важко не співвіднести з лондонськими бунтами 2011 року.
Коли йдеться про зростання правого радикалізму, неможливо оминути нинішню ситуацію в Росії. Тексти Ільї Будрайтскіса, Алєксандра Бікбова та Оксани Тімофєєвої постали у відповідь на прояви расизму та неофашизму в різних сферах російського суспільства. Кожен із цих текстів по-своєму актуальний не лише для Росії, а й загалом для розуміння «пострадянського стану».
Поширення ідеологій ненависті аналізуємо в цьому номері «ПК» засобами не лише традиційних жанрів соціальної критики, а й критичного мистецтва, заан- гажованої літературної критики, політичного кінознавства тощо.
Попри те, що на тісному зв’язку між поширенням правого популізму та зане- падом соціальної сфери наголошено в багатьох текстах основного розділу цього числа, окремий блок статей присвячено політиці фінансової кризи, що давно перестала бути «тимчасовим негараздом» і перетворилася на сталий спосіб існування сучасних суспільств.
Затягування пасків, що відбувається водночас із закручуванням гайок, завжди призводить до «культурних воєн»: критична та радикальна творчість є надзвичайно зручною мішенню для атаки, яка відверне увагу фрустрованих мас від суспільних негараздів. В Україні найважливішим епізодом такої культурної війни стало ув’язнення акціоніста Олександра Володарського, засудженого за свою художню акцію.
Українська судова система гідно продовжує традиції своїх імперської та радянської попередниць, які свого часу посприяли виникненню найвидатніших творів української літератури. У цьому номері публікуємо з незначними скороченнями український переклад написаного в ув’язненні щоденника Володарського, що має всі шанси стати найважливішою літературною подією початку десятиліття.
Мистецтво переслідують не лише в Україні: це явище набуває глобальних масштабів так само, як всесвітні фінансова криза чи підйом ультраправих. Криміналізація мистецтва, про яку йдеться в останньому розділі цього числа, завер- шує невтішну панораму сьогодення.